Душа, яка прив'язана за лапку і сидить в клітці раціоналізму, вже давно втомилася чекати свободи...



Коли аналізуєш свою творчість, нерідко доводиться виймати один-другий скелет їз шафи: виявляється, що знімаю нечувано багато, а публікую мізерну кількість від знятого. Притому не завжди те, до чого душа прагне. Мабуть, у кожній професії є своя професійна деформація. Комерційний фотограф, ясна річ, намагається догодити замовнику. І це правильно, так і повинно бути, адже він (фотограф) надає ПОСЛУГУ. Але часом це переноситься і на вільну творчість, точніше - на публікації творчих робіт. Хочеться догодити, сподобатися глядачеві, зробити мимохідь рекламу собі коханому. А потім раптом - БАХ! - думка: "А як же душевні пориви? Як же свобода і незалежність від оцінки сторонніх?" І тоді вирішуєш, що мухи і котлети повинні існувати таки окремо, і тарганів в голові від прагматизму теж треба відділяти. Але щось завжди заважає, і це "щось" - бажання сподобатися. І догодити. Чесно кажучи, душа, яка прив'язана за лапку і сидить в клітці раціоналізму, вже давно втомилася чекати свободи. Пора відкривати клітку, відв'язувати лапку і спрямувати свій погляд на дно шухлядки, де спочивають неопубліковані картинки. Давно, давно пора...